Професійні династії заохочували за радянських часів не лише на виробництві, але й у медицині. І хоча нині це поняття вже не цілком актуальне, лікарські династії існують, розвиваються та користуються авторитетом у пацієнтів і у своїх колективах. Однією з медичних династій Тернопільщини є родина Мартинюків. У вересні всією дружньою родиною тут відзначали ювілейний день народження Лілії Петрівни Мартинюк, професорки нашого університету, лікарки-нефрологині вищої кваліфікаційної категорії, членкині правління Асоціації нефрологів України, членкині Європейської асоціації нефрологів та Американського нефрологічного товариства.
«Мені не було самотньо самій із собою»
– Ліліє Петрівно, напевне, такий родовід накладає величезний тягар відповідальності. Хто ж найбільше вплинув на формування вашої особистості?
– Найбільшим авторитетом був тато Петро Гаврилович, заслужений лікар України, відмінник охорони здоров’я, багаторічний очільник лікувальних закладів Тернопілля, талановитий лікар, вчений та організатор охорони здоров’я. Коли я народилася, то батьки були студентами й вступили до інституту після закінчення медучилища, часи були не прості, отож доводилося ще в лікарні підробляти. Тому слово чергування я пам’ятаю з самого раннього віку, й не можу сказати, що воно мені подобалося, бо відбирало в мене маму та тата. Ще один момент з дитинства, який справив на мене враження, це робота мого батька над кандидатською дисертацією. Одразу після навчання він не залишився в аспірантурі, а пішов працювати практикувальним неврологом. Одночасно під керівництвом професора О.А. Яроша розпочав роботу над дисертацією, яка стосувалася регенерації нервових волокон в умовах променевої травми. І от ми у вільний від роботи час ходили разом у віварій, де були опромінені кролики. Їх потрібно було належним чином доглядати. Батько якусь ділянку роботи доручав мені – збирати полин, інші трави. Дуже плакала, якщо якась тваринка гинула. Так минали мої перші наукові університети. І вже тоді для мене це була наука, я знала, що перш, ніж досягти результату, потрібно докласти чимало зусиль.
– Що було вашим улюбленим заняттям у дитинстві? Які найяскравіші спогади збереглися в пам’яті?
– Моя сім’я мешкала на останньому поверсі будинку, який колись належав австрійському лікарю, і був побудований 1901 року. Отож у нашому розпорядженні було горище. Там залишилися від попереднього господаря багато книжок німецькою мовою на медичну тематику, медичний посуд – мензурки, колби, розбита венеційська люстра. Я вважала усе це своїми скарбами й часто полюбляла там усамітнитися. Розкладала медичне начиння під венеційською люстрою, і з накидкою, якою в ті часи застилали подушки, уявляла себе чарівницею чи вченою. Фантазувала, як сиджу в науковій лабораторії та розмірковую над якимось винаходами. Так у мене вже в ті роки проявлявся потяг до науки. Мені не було самотньо самій із собою, навпаки, цікаво.
Згодом батька призначили головним лікарем Микулинецької фізіотерапевтичної лікарні, тоді вона називалася грязелікарня. Для мене цей момент також був своєрідним потрясінням, коли я вперше її побачила. Уявіть панський стародавній маєток, де при вході стоять у повний зріст величезні атланти, які своїми кам’яними руками тримають будівлю. Відчиняєш вхідні старі скрипучі під століттями часу двері, а перед тобою – широчезні дерев’яні сходи, що, розгалужуючись, ведуть на другий поверх з великими вікнами, в яких віддзеркалюється величезний парк. Мені тоді здавалося, що я потрапила в музей.
Але все було невпорядковане, парк зарослий, на подвір’ї безлад. Я стала свідком того, як батько з цієї будівлі зробив лічницю для природного оздоровлення, що згодом виросла в передовий санаторний заклад і навіть прирівнювалася до оздоровниць Мацести. Добудував корпуси, об’єднав нові будівлі зі старим замком так, що вони не втратили своєї історичної цінності та архітектурної привабливості. Була впорядкована територія, розбиті клумби з трояндами. Я дуже любила гуляти оновленим парком. У мене навіть збереглися світлини, коли я з батьком на прогулянці в парку, а поруч білочки.
– У школу пішли в Микулинцях?
– Ні, в Тернополі. Мешкала разом з бабусею, а батько з мамою ще деякий час залишався в Микулинцях, доки його не призначили головним лікарем Тернопільської психоневрологічної лікарні.
Я була старанною ученицею. Любила вчитися. Знаєте, я була обласкана увагою і однокласників, і вчителів. У кожному класі отримувала похвальні листи. Займала призові місця на олімпіадах з фізики, хімії, географії, любила математику. Моїм конкурентом з математики був Юрій Лапуста, зараз він професор математики у Сорбоні, чим і я дуже пишаюся. Це я веду до того, що знання ми отримували в ті часи гідні. Взагалі в мене була схильність до точних наук. Водночас я добре знала англійську мову й вчителі навіть рекомендували мамі послати мене навчатися до міст, де є факультет іноземних мов. Але переді мною був приклад моїх батьків та якась внутрішня тяга до медицини, яка ще з дитинства полонила моє серце.
«Я дуже хотіла стати лікаркою»
– Отож ви обрали Тернопільський медичний університет. Вступили одразу?
– Так. Я закінчила школу із золотою медаллю, на «відмінно» склала лише один іспит, а відтак стала студенткою. З теплом, напевне, як і кожен, згадую студентські роки, бо це молодість, коли життя буяє й здається, що увесь світ біля твоїх ніг. Це студентські друзі, які залишилися на все життя. Навчання давалося легко, особливо, коли були теоретичні науки. Коли ж настав час клінічних дисциплін, то пригадалося, як з батьками ходила до лікарні, хворі, яких привозили на візках, потім їх лікували й вони вже виходили з лікарні власними ногами. Певна річ, я теж хотіла бути лікаркою, яка творить такі «чудеса», розуміючи, що для цього потрібно бути наполегливою в науці. Повчитися ж було в кого. З особливою теплотою згадую нині Зенту Жанівну Гуде, яка мене якось виділяла серед інших студентів, навіть не здогадуючись, що через багато років нас поєднає родинна нитка. Я вийду заміж за її сина. А в ті роки сприймала її як доволі вимогливого викладача, яка нікому не робила поблажок. Зента Жанівна була одним із фундаторів нашого університету, перша жінка-професорка медицини в Тернополі й дуже поважна особистість. Гарні спогади зринають у пам’яті про блискучих викладачів і добропорядних людей – професорку Олену Олексіївну Маркову, професора Василя Васильовича Файфуру, якого знала з дитинства, бо він батьків добрий товариш. Професор Микола Петрович Скакун – також непересічна особистість у когорті наших викладачів. Він пропонував мені залишитися на кафедрі клінічної фармакології.
– Але на вас чекала клінічна медицина?
– Так. Я дуже хотіла стати лікаркою. Після закінчення інтернатури повернулася в ту лікарню, де колись працював мій батько, в Микулинці. Працювала лікаркою-терапевткою в кардіологічному відділенні. Пригадалося, який чудовий молодий колектив у нас тоді склався, зокрема, в ті роки там розпочинав свій професійний шлях відомі нині в області кардіологи Леонід Садлій, Людмила Шведова та інші.
Час збігав і 1992 року я вирішила вступити до клінічної ординатури. Це – найвища форма удосконалення лікарської майстерності, гадала, чому б мені не спробувати, досвіду трохи здобула, знання ще з інституту свіжі. Так потрапила на кафедру терапії інституту післядипломної освіти, якою в ті часи керував професор Євген Михайлович Стародуб. Колектив кафедри складали вже знані в цій сфері науковці та зовсім молода гілка, до якої мене радо прийняли. Нині вже професорка Олена Самогальська, доцент Михайло Гаврилюк – всі ми тоді були клінічними ординаторами. Але якщо вони вже розпочали наукові дослідження, то я, щойно прийшовши, була в роздумах. Пригадалися батькові кролі й те, як за ними потрібно спостерігати, чи не кожного дня щось занотовувати, фотографувати. Мене ці дитячі спогади трохи насторожили. Але швидко себе опанувала й, зважаючи на мій усе-таки наполегливий характер, вирішила: візьму й я наукову тему. Мою увагу привернуло те, який клінічний ефект справляють фізіотерапевтичні методи – НВЧ-терапія, ендоваскулярна лазерна терапія, у хворих із запальними захворюваннями нирок. Я спостерігала, як у пацієнтів без оперативного втручання почали відходити конкременти, та й узагалі їхній стан значно поліпшився. Люди навіть вже самі почали звертатися, бо почули, що на інших ця методика спрацювала. Цей успіх мене надихнув до написання кандидатської дисертації, яку успішно через два роки захистила. До слова, це була перша дисертаційна робота з нефрології в нашому тоді ще медичному інституті.
– Узагалі ж, чим вас привабила ця наука?
– Порівняно з іншими, нефрологія як медична наука виокремилася не так давно – у середині 70-х років минулого сторіччя. 1980 року в Тернопільській обласній лікарні створили нефрологічне відділення, засновницею якого стала моя мама Олена Степанівна Мартинюк. Разом з легендою нашої вітчизняної нефрології, колишнім головним нефрологом МОЗ України, академіком НАМНУ Любомиром Антоновичем Пирогом, який створював в ті часи в усіх обласних центрах нефрологічні служби, вона долучилася до цієї справи. Отож я мала наочний приклад швидких еволюційних змін у нефрології, як в жодній з інших спеціальностей. Особливо разючі події відбулися з впровадженням методів ниркової замісної терапії, завдяки яким хворі без шансів на життя виживали. Гемодіаліз, перитонеальний діаліз, трансплантація нирки дозволяли значно продовжити життя недужих. Наразі в нашій області є пацієнти-рекордсмени, яким 20 років тому трансплантували нирку. Хіба це не успіхи!
І я вирішила не зупинятися на досягнутому. Після захисту кандидатської дисертації працювала асистенткою кафедри терапії післядипломної освіти, згодом трудилася на інших кафедрах, але мала намір усе-таки продовжити професійний розвиток у нефрології. До сфери моїх наукових інтересів прийшла тема патології кісток і мінерального обміну в хворих на хронічну хворобу нирок. Ця хвороба відома давно, її визнали ще з 1937 року минулого століття, але лікувати не було чим. Тоді у нашому інституті запрацював денситометр, це був єдиний в Україні апарат, який точно вимірював мінеральну щільність кісткової тканини. І знову гору взяла наукова допитливість: чому б не спробувати, може вдасться хворим якось допомогти? Ми почали обстежувати пацієнтів з цією патологією й зазначили основну закономірність: у них доволі рано втрачається кісткова маса. Це призводить до патологічних болючих переломів, які погано загоюються. Певна річ, не можна це так залишити. Відтак апробовували й розробили різні схеми лікування активними метаболітами. Моїм науковим керівником стала професорка Світлана Іванівна Сміян, надзвичайно компетентний у цій галузі фахівець. Вона тоді вже очолювала Тернопільський центр остеопорозу. З цієї співпраці й розпочалося виконання моєї докторської дисертації. В цей час доля звела мене з іншою непересічною особистістю, легендою вітчизняної остеопоротологічної школи та її багаторічним очільником, професором Владиславом Володимировичем Поворознюком. Це була унікальна людина, яка зуміла об’єднати в тісному співтоваристві всі центри остеопорозу України, він співпрацював з величезною кількістю науковців, фахівців практичної медицини, провідний епідеміолог щодо вивчення стану кісткової тканини в Україні. Саме Владислав Володимирович увів нас до світової спільноти з вивчення остеопорозу.
2004 року я захистила докторську дисертацію на тему: «Диференційовані підходи до лікування кісткової тканини у хворих на хронічну хворобу нирок». І оскільки захищала свою роботу в Інституті нефрології НАМН України, то доля звела мене з чудовим колективом цього закладу, а також з членом-кореспондентом НАМН України, професором Миколою Олексійовичем Колесником і професоркою Іриною Олексіївною Дудар, з якими співпрацюю й досі. Це мої друзі, надзвичайно доброзичливі, душевні люди.
«Я за те, аби відстоювати власну думку»
– 2015 року вас призначили на посаду завідувачки кафедри внутрішньої медицини №3? Як склалася ваша доля керівника? Чи комфортно вам у цій ролі?
– Це новостворена кафедра й усіх наших викладачів я добре знала раніше, в мене з усіма були гарні стосунки. Коли ж прийшла вже в ролі керівника, то стала таким же членом цього невеликого товариства, який має ті ж самі зобов’язання, що й усі інші. У мене такий принцип в житті – будь-яку роботу, яку тобі доручили, намагайся виконати якісно. Якщо це спільне завдання, то намагаюся його розподілити справедливо між усіма. Звісно, трапляється моменти, коли людина забула чи з якихось причин не виконала доручену їй справу, тоді обов’язково з’ясовую, чому вона так вчинила, й даю їй можливість висловитися. Знаєте, конфлікти – це найгірше, що може бути в будь-яких стосунках, тим більше – виробничих. Звісно, я за те, аби відстоювати власну думку, бо це головна ознака особистості, яка має свою позицію. Але людина має обґрунтувати та пояснити, чому вона так вчинила, щоб потім ми разом могли знайти вихід із ситуації, чи дійти спільної думки. Але я не допускаю таких ситуацій, коли справа заходить до конфлікту. Знаєте, чому? Бо після конфлікту потрібно миритися, а це завжди важче, ніж позбутися суперечок. Тому по житті я завжди намагаюся їх уникати. До того ж переді мною живий приклад моїх батьків, які не були авторитарними керівниками, вони вже давно не на керівних посадах, але друзі залишилися досі. Не буває й дня, щоб не передавали вітання Петрові Гавриловичу чи Олені Степанівні. Цікавляться й співробітники, й колишні хворі. Їм телефонують, радяться, запрошують на гостину, спілкуються, для мене це приклад того, як повинна поводити себе людина у соціумі.
У нас дев’ять осіб професорсько-викладацького складу та один лаборант. Усі фахівці з великим досвідом і високопрофесійні. Впродовж останніх двох років наші викладачі визнані, за даними анкетування серед українських студентів 5 та 6 курсів, найкращими лекторами та педагогами. Я пишаюся нашими викладачами, які користуються повагою у студентів.
«Мої найкращі антидепресанти – це внуки»
– Де знаходите для себе зону комфорту в ці непрості часи? Чим намагаєтеся себе розрадити, заспокоїти?
– Виходжу з того, що в мене є діти та онуки й тут уже я повинна бути для них опорою та забезпечити спокій. Найкраще в цьому діє власний приклад. Дивлячись на мене, вони повинні знати, що потрібно вчитися, здобувати знання. Майбутнє буде, Україна обов’язково переможе й вони повинні мати той внутрішній стержень, який не дозволить зламатися в цей важкий час. Ця віра тримає й мене. Наша сім’я після початку повномасштабного вторгнення росії залишилася в Україні, ми віримо в наші Збройні сили. Ми налаштовані на перемогу й вона неодмінно буде за Україною. Те ж саме й на роботі. Намагаємося своїм студентам забезпечити умови психологічного комфорту. Нарешті через два роки вони прийшли в клініку, тому зараз той час, що забрав у нас COVID-19, маємо наздогнати.
– Як інструменти використовуєте для подолання кепського настрою?
– Мої найкращі антидепресанти – це внуки. Намагаюся з ними якнайчастіше ходити на прогулянки, тоді поганий настрій як рукою знімає. Це для мене найкраща розрада в житті. Вони такі допитливі та кумедні, що одразу забуваєш про всілякі негаразди. У мене їх двоє – Владислав та Святослав. Старшому десять, а молодшому – шість, цього вересня пішов у перший клас. Владислав успішно займається спортом, у дитячій професійній команді, кілька років тому був визнаний найкращим гравцем року. На «відмінно» закінчив четвертий клас класу Інтелект України. Зараз навчається в гімназії ім. І. Франка.
– Осінь – це пора, коли ви народилися, ваша улюблена?
– Осінь для мене – це час меланхолії та роздумів. Невеличкою хмаринкою вона з’являється на видноколі, кетягами пурпурової горобини нагадуючи про те, що літо, на жаль, відходить. Хоча сонце так само світить яскраво, проте вже не гріє, і моє улюблене літечко теж відлітає, навіюючи легкий смуток та ностальгічний настрій. Це найкраща пора для того, аби послухати мої улюблені джазові композиції, класичну музику – Шопена, Вівальді…
– Що ж дає вам відчуття душевної рівноваги?
– Море, хоча тепер здається, що відпочинок на морі був десь там, в іншому житті. Я обожнюю плавати й щойно заходжу в тугу прохолоду хвиль, одразу ж почуваюся, як риба в воді. Можу годинами спостерігати захід сонця, коли воно занурюється в нескінченний морський простір на обрії. Це і є хвилини невимовної душевної радості.
– Що побажали б молодому поколінню лікарів?
– Вірити у власні сили, в житті так багато можливостей, варто лише спробувати. Нас нині сприймають у світі, в нас повірили, щоправда, великою кров’ю дісталося визнання, але це шанс. Не забувайте тільки про свою Батьківщину. Будьте насамперед корисними Україні!
Лариса ЛУКАЩУК